“Зараз дороги - третій бізнес після наркотиків та алкоголя”. Наш водій Володимир - у минулому інженер-технолог і на пенсії йому нудно. Його рідний брат був директором Теплоелектростанції, а сам Володимир останні півтора роки працював “у снабженіі”. Тепер таксує трохи. Бере недорого. Навігатор вмикає по особливих випадках для найдорожчих пасажирів.

Сьогодні не ввімкнув.

Поки ми їдемо 30 кілометрів до Красного Лиману (чи просто Лиману після декомунізації), то дізнаємося, що означає “премія вилетіла у трубу” та що ціна “тепла” складається із собівартості, податків, навару начальства і того, “що не заплатив той хлопець”.

Дорога на Лиман тягнеться повз станцію електрички “Райгородок”, повз ятки з сушеною рибою та раками поряд з громадською вбиральнею та бабусями, які торгують виноградом. Виноград - вражаючий. Ми їли такий вчора.

“У нас занадто багата держава, тому тут ніколи не припинять красти,” - Володимир намагається розібратися у витоках української корупції та у поворотах на Лиман. З корупцією якось простіше.

Ми вїжджаємо у хвойний ліс. Пахне чомусь сіллю та сушеною рибою. І ще чимось з дитинства. Солодкою сумішшю соснової смоли та мазуту. Запахом маленьких, але важливих залізничних вузлів пост-радянської України. Колись заможної золотої провінції, а зараз - депресивної порожньої землі з коліями через центр міста та часом, що зупинився.

Я і сам народився у такому місті, але у центрі України.

Лиман - вражаючий гомункул радянського містобудування. Його розділено на дві частини залізною дорогою. Колись між цими частинами ходив громадський транспорт, але це було дуже давно.

Одна частина міста - залізнична, інша - аграрна. Залізничники відчувають себе місцевою елітою. Ми своїх аграріїв у дитинстві називали “колхозниками”, у голодні 90-ті було не до толерантності.

“У нас в кожній сім'ї свій залізничник,” - говорить нам замдиректорка школи. “Повертайте ліворуч та їдьте до лісу,” - сказала вона ж кількома хвилинами раніше. Звісно, ми схибили з поворотом.

“Нам виділили гроші і ми почали будувати школу. І ось ці ялинки саджали. Такі маленькі-маленькі. І от вони виросли...”

“У нас було 450 дітей з ЛНР та ДНР, але зараз залишилось десь 150, інші десь розбіглися...”

Років 20 тому я втік з подібного містечка у "великий світ". А зараз ми їдемо повз ринок “Овощевик” до “повороту на котельню”. “Реальність не наїбеш,” - б'є мене моєю ж зброєю Яна, коли ми ввечері п'ємо джин-тонік у ресторані готелю “Зоря” у Миколаївці. Це справжній міцний джин-тонік від бармена, якого з Києва виписали місцеві олігархи. А той “Джин-Тонік” з 90-х - огидне хімічне пойло за півтора рубля. У моєму дитинстві гривні називали рублями. Тут так роблять досі.

Лиман на перший погляд - це заповідник мого дитинства. Сподіваюсь, що помиляюся.

“То що сказати про місцеву школу… Вона вражаюча...” - Я кажу це Яні вночі, коли ми стоїмо у внутрішньому дворику готелю. Червоний борщ із салом за 61 гривню та Єгермейстер за 55 зробили свою справу - я розслаблений та сентиментальний. “С днем рождения!” - Співає Ірина Аллегрова з-за огорожі кладовища одразу за воротами “Зорі”. Тут спекотно, наче у Берліні влітку, і темнішає на годину раніше, ніж у Києві.

Справа - мангал, попереду - темно, позаду - Донецьк. За крейдяними горами всі дороги ведуть у Лиман. Це - рай (який ми заслужили).

Ден та Яна Гуменні, вересень, 2020.